Довідка «АКЦЕНТІВ плюс»:
Наталія Романівна Коваль – заслужена діячка мистецтв України; з 2002 року – директор Міжнародного пісенного фестивалю молодих виконавців сучасної української пісні «Молода Галичина», який щороку відбувається у мальовничому містечку Новояворівськ Львівської області; голова ГО «Фестиваль «Молода Галичина» та заступник директора Палацу культури «Кристал» у місті Новояворівськ, а також багаторічна членкиня журі багатьох міжнародних пісенних конкурсів; членкиня Жіночої ділової палати України. Освіта – вища, закінчила Київський державний інститут культури імені О. Є. Корнійчука.
А вдома ця дивовижна жінка – матуся двох дорослих дітей та бабуся двох чудових онуків, а також кохана дружина. А ще Наталя Романівна Коваль – мама Воїна ЗСУ.
Чарівна та енергійна жінка Наталія Романівна Коваль, краса якої, здається, непідвладна часу, володіє особливою харизмою. Давно закохана у мистецтво та українську пісню, ця дивовижна жінка має ще й чудові організаторські здібності та завжди натхненна новими ідеями, вона може багато розповісти ще й про різноманітні міжнародні пісенні конкурси. Адже її часто запрошують бути членом та головою міжнародних журі різних пісенних конкурсів – як заслужену діячку мистецтв України та багаторічну організаторку Міжнародного пісенного фестивалю молодих виконавців української пісні «Молода Галичина», директором якого вона є вже 22 роки поспіль.
А ще Наталія Коваль – завжди стильна та елегантна, адже володіє бездоганним смаком, як в музиці, так і в одязі. Спілкування з Наталією Романівною – також завжди плідне та приємне: кожен, хто спілкується з нею, відчуває і відзначає її материнську турботу та притаманні їй теплі промінчики любові. Адже вона любить людей і свою роботу.
Чудова людина, мудра і виважена, ця дивовижна жінка – завжди толерантна у спілкуванні. І багато хто, мабуть, і не здогадується, скільки переживань щодня живе в душі цієї жінки-матері, син якої після повномасштабного вторгнення ворога в Україну пішов служити в ЗСУ та нині захищає нас з вами…
Пані Наталю, Ви – неймовірна жінка і низький Вам уклін за Вашу працю і те, що виховали чудового сина – Захисника України! Велика вдячність і наші щодня молитви з проханням Божої опіки Вашому синові та всім його побратимам, що нині на фронті захищають нашу рідну Україну.
І, будь ласка, розкажіть про ще одне Ваше дітище – Міжнародний пісенний фестиваль молодих виконавців сучасної української пісні «Молода Галичина» – найстарший український пісенний фестиваль України, який нещодавно відзначив свій 30-річний ювілей і директором якого Ви є чимало років поспіль. Знаю, що цей славетний фестиваль свого часу дав путівку у музичне життя дуже багатьом відомим нині виконавцям, ставши вдалим стартом для багатьох співаків. Кого з них Ви, можливо, хотіли б сьогодні згадати?
Унікальність Міжнародного пісенного фестивалю «Молода Галичина» – в тому, що це фестиваль молодих виконавців сучасної, але саме української пісні – ця умова є обов’язковою для всіх конкурсантів, з усіх країн.
Адже ми – організатори – переконані, що мелодійна та дзвінкоголоса, рідна українська пісня є унікальною, тож вона ніколи не вмре, не загине та буде звучати завжди! І наш фестиваль «Молода Галичина» – це чудовий майданчик для демонстрації вокальної майстерності справді талановитих вокалістів. Тому за роки його існування чимало відомих нині співаків були серед його переможців. Втім, сказати, що саме цей фестиваль відкрив їх імена, мабуть, буде не зовсім доречно, а от те, що він став ще одним їх вокальним здобутком, – цілком вірно.
Серед тих, хто у свій час брав участь у конкурсі «Молода Галичина», можу пригадати Тіну Кароль, Михайла Хому, Катю Чілі, Катерину Бужинську, Міку Ньютон… Усі ці талановиті і відомі нині музиканти стали лауреатами нашого фестивалю і їх вокальна майстерність кристалізувалась на нашій сцені. Чудово пам’ятаю виступ Тіни Кароль: вона була дуже ввічливою та скромною поза сценою. А коли під час конкурсу зазвучав її голос, ми усі були в захопленні від її майстерності володіння голосом та особливості його звучання.
Приємно також, що Михайло Хома, згодом відомий під псевдонімом Дзідзьо, отримав найвищу нагороду нашого фестивалю – Гран-Прі у 1999 році. Михайло часто брав участь у концертних заходах не лише фестивальних, але й був активним учасником локальних концертів та виступів. Ми бачили його творчий ріст та пошуки сценічного амплуа, так би мовити, щоденно. Але те, як стрімко виріс його вокальний рівень за рік до перемоги на фестивалі, стало справжньою несподіванкою. Він дуже наполегливий та талановитий, про що свідчать його музичні успіхи сьогодні. До речі, наш фестивальний Гімн щороку звучить власне у його виконанні та аранжуванні.
Катя Чілі теж вирізнялась серед учасників фестивалю – тендітна дівчина з надзвичайно потужним вокальним діапазоном. Її виступ був одним з найяскравіших у жанрі під назвою: сучасний фольк-поп.
Нині народна артистка України Катерина Бужинська свого часу теж стала абсолютною переможницею пісеного конкурсу «Молода Галичина». Пригадую, що вона, ще зовсім юна, випромінювала надзвичайну впевненість у своїх силах і дуже професійно виступила у конкурсній програмі. Все в неї було на найвищому рівні: сценічний образ, вокал, пластика – вона одразу стала фаворитом журі і глядачів.
Насправді я можу додати до вже названих імен імена ще багатьох молодих артистів, що заслуговують на визнання, популярність та похвалу: Наталія Бучинська, Маргарита Мелешко, Аліна Башкіна, Назар Савко, Анастасія Ситнік, Руслан Талабіра, Марта Мальська – впевнена, що вони та багато інших наших лауреатів йдуть нині своїм самобутнім шляхом до слави. Я з щирого серця бажаю всім талановитим молодим людям, які брали участь у пісенному конкурсі «Молода Галичина», бути успішними і сповна творчо себе реалізувати!
Розумію, що організувати щороку масштабний фестиваль «Молода Галичина», який має активну аудиторію розміром понад 20 тисяч глядачів та близько 100 учасників з понад 15-18 країн світу, доволі непросто. Звідки Ви черпаєте сили всі ці роки? Хто чи що Вас найбільш надихає? І у чому секрет багаторічного успіху фестивалю «Молода Галичина»?
Дякую, що розумієте масштаб цієї клопіткої праці, яка дійсно є доволі непростою в ресурсному розумінні.
Організаторську вправність я здобувала поступово – директором фестивалю стала у 2002-му році, а до того була його художнім керівником і ведучою концертних програм.
Деякі навички давалися мені шляхом помилок, інші здобувала разом із досвідом, ще якісь – інтуїтивно. Зізнаюся, що на цьому шляху помилок було небагато, переважно якісь дріб’язкові моменти, які виправлялися швидко і без наслідків для творчого процесу. Моя потужна команда фестивального оргкомітету – це люди, що завжди тримають, як кажуть, «руку на пульсі» і тому слушні поради та дії приходять вчасно. І це завжди є запорукою успіху!
А ще увесь цей час мені допомагала людина, яка, так само як і я, вклала свої душу і серце у фестиваль «Молода Галичина». Це – мій чоловік, партнер і донедавна директор Палацу культури «Кристал» – Василь Янчар. У наших розмовах, у його порадах і підтримці я щодня черпаю сили – і це стосується не лише фестивальних справ. Насправді я – дуже щаслива і як жінка, і як творча людина, бо маю поруч партнера, який зі мною, так би мовити, на одній хвилі – це моє джерело сили і натхнення.
Крім того, завдяки популярності нашого фестивалю за кордоном, я часто подорожую європейськими музичними фестивалями – як член і голова міжнародного журі. Нещодавно повернулася з пісенного фестивалю у Стамбулі, де, до слова, наш юний українець із Львівщини здобув перемогу. А перед тим була у складі журі іншого пісенного конкурсу в Естонії. І так практично щороку нас запрошують у журі. Спостереження за організаційним досвідом моїх колег теж дають мені нові ідеї та бачення, як зробити організаційний рівень конкурсу «Молода Галичина» ще більш професійним та кращим.
І, мабуть, найцінніше моє спостереження, отримане за усі ці роки, – це наявність любові до того, чим займаєшся. Плюс чіткість дій, делегування обов’язків і відповідальність. Тільки за такого підходу все успішно вдається. Я маю особливу любов до організації масштабних мистецьких подій і своє, особливе бачення фестивального життя «Молодої Галичини» – тому наш фестиваль кожного року інший, але завжди яскравий, неповторний.
Я не боюся організаційних труднощів, бо я надто люблю творити і втілювати нові ідеї в життя, а потім радіти з того, що це нам успішно вдалося.
І у цьому творчому процесі мене завжди надихають люди – мої творчі колеги з цілого світу.
Так, зараз у мене дуже болить душа, що наш фестиваль «Молода Галичина» на даний час не проводиться через війну. Але я щиро вірю, що труднощі минуть… Співоча душа українського народу неодмінно оживе з новою силою. Я так чекаю цього щасливого моменту!
У Вас за плечима – успішний, багаторічний досвід творчої діяльності. Чи вважаєте себе щасливою творчою особистістю?
Нещодавно Палац культури «Кристал», де я працюю від дня його відкриття, відзначив свій 40-річний ювілей. Під час підготовки до цього свята я вкотре збагнула, що на відчуття повноти і успішності творчої особистості ніхто і ніщо не впливає. Це дуже особистісне сприйняття себе кожною людиною. Тому я вважаю себе професіоналом та успішною творчою особистістю. Підсумовуючи той 40-річний марафон моєї праці у закладі культури, я й сама не вірю, що пройдено такий великий шлях, на якому була величезна кількість сценаріїв, проведених нами творчих заходів.
За ці роки я зустріла багато самобутніх творчих колективів, провела чимало яскравих свят, концертів, вистав, презентацій, зустрічей – усе це, наче велетенська мистецька скриня, яка щоразу по вінця наповнюється моєю великою любов’ю до улюбленої справи.
Інша справа – фідбек середовища, на яке спрямована моя творча діяльність. На жаль, іноді я стикаюсь із непрофесійним відношенням деяких керівників, безвідповідальністю певного колективу, творчим, так би мовити, дилетантством, зневагою у стосунках із державним апаратом чи ще чимось, на кшталт цього. Гадаю, схожі ситуації відчувають люди у багатьох сферах діяльності. Подібне створює труднощі в роботі. І від того результат праці не зробить (а міг би) когось більш щасливим, впевненим у собі, реалізованим – це явище, з яким мені досить складно змиритися, навіть після 40 років моєї творчої діяльності.
Так, про такі речі також потрібно говорити, як і про це, за яким принципом у нашій державі фінансується сфера культури і яка зарплатня у культпрацівника. На жаль, це сумні речі, які повторюються з року в рік і про які, як кажуть, нема на то ради…
А чим для Вас є мистецтво та українська пісня? На Вашу думку, якою є роль культури, мистецтва і пісні у житті людини? Зокрема, якою є роль української пісні для українців?
Мистецтво, музика, пісня – це частина культури будь-якого народу.
Національна культура – первинна ознака формування нації разом із державницькою інституцією, символами та територією. Особисто для мене культура – це стержень цінностей та самосвідомості.
І чим багатше різноманіття її складових – тим більш цінна та шляхетніша людина, а отже і народ, і нація.
З іншого боку, українська пісня – це розповіді людських історій, створених у певному часі. В українців – найбільша у світі пісенна спадщина народних пісень, понад 250 тисяч. А тепер додайте до цієї цифри усі авторські пісні українською мовою – навіть не уявляю, яка це колосальна кількість! І в кожній пісні – своя історія, емоції, події. Ми співаємо чи слухаємо пісні не лише тому, що вони співзвучні нашій емоційній внутрішній мелодиці, а тому, що в такий спосіб ми дізнаємось про інших і розповідаємо про себе, ділимося історіями одне з одним і з цілим світом.
Для українців пісня має дійсно сакральне значення, бо це можливість виказати, виспівати наболіле, щоб змогти пережити. Це особливо помітно у час війни.
Коли боляче – ми, українці, співаємо сумних пісень, коли весело – співаємо радісних, коли почуваємося непевно – складаємо нові пісні. І все це наше споконвіку природне бажання говорити мелодіями про нас самих, про наше життя і наші мрії – це наша внутрішня потреба сказати світові, що ми є і будемо!
Не можу тут не згадати про новітню пісенну творчість українців у часі теперішньої війни. Скільки в цих нових українських піснях – нашої щирої української душі, скільки болю та правди – так ми стали посланцями свободолюбивої української іскри у серця людей по всьому світу. Сила мистецтва вдихає нові відчуття та емоції, з яких народжується те, що всі ми називаємо геном нації чи душею українця. А загалом українська культура – це життєдайна сила нашого суспільства, і вона житиме у віках, допоки вона є на вустах у свого народу!
А що для Вас є особистим щастям? Що б Ви порадили нашим читачам з цього приводу?
Особисте щастя – це моє особисте (даруйте за тавтологію), внутрішнє відчуття гармонії, вдячності і спокою. Є багато чинників, які забезпечують мені відчуття щастя. Моя сім’я в порядку – один чинник, рідні є здорові – інший чинник, мене кохають – ще один важливий аспект, я отримую задоволення від роботи – це також ще один, такий бажаний момент. Втім, не можу сказати, що, якщо якийсь з них не реалізований, то я не є щаслива. Я щиро переконана, що особисте щастя залежить не стільки від зовнішніх факторів, скільки від внутрішнього стану душі.
Радіти тому, що в тебе є, – це вдячність, з якої починається особисте щастя, а звідти росте і любов до себе та тих, хто поруч, зокрема, і любов до життя.
Кожна людина зі своїм особливим внутрішнім світом, гадаю, теж має свій список таких необхідних для щастя чинників. І всі вони структуровані, згідно наших життєвих пріоритетів. Єдине, що я б порадила читачам журналу «АКЦЕНТИ плюс», – це робити добрі, людяні вчинки як стосовно себе, так і щодо інших. Я переконана, що добрих людей всесвіт неодмінно нагороджує особистим щастям!
Що для Вас загалом є головним у житті? Якими є Ваші життєві цінності та пріоритети? Які маєте плани на майбутнє?
На сьогодні головним у моєму житті є щасливе повернення мого сина-Захисника додому, до своїх дітей. Я бачу, як за ці три роки виросли мої внуки, і жалкую, скільки прекрасних моментів у їх дорослішанні не бачить їх батько – мій син. Так само, як тисячі українських батьків-Воїнів через війну нині упускають щасливі миті бути поруч зі своїми дітьми, – розумію, що цього цінного часу вже не повернути. У мене це одночасне відчуття і болю розлуки, і гордості за свідомий вибір мого сина. І, як тисячі українських матерів, я щодня молюся за мир, за тих хлопців і дівчат, що живим щитом нині стоять за наше майбутнє.
Я не применшую значення інших речей у своєму житті, але ця життєва потреба зараз займає особливе місце у моєму серці.
Мої цінності і пріоритети, здається, зараз звузились до життєвої потреби у мирі. Війна відібрала у нас можливості мріяти про якісь особистісні чи матеріальні речі.
На щастя, війна не зламала нашого духу, щоб знаходити сили прийняти цю реальність і діяти з гідністю. Гадаю, щось подібне відчуває чи не кожен українець.
Єдина цінність, якою я з особливою відповідальністю керуюся зараз – це чесність та людяне відношення до інших. У непрості часи дуже легко пустити злобу в свою душу і дозволити їй знівелювати людяність у відносинах з іншими, хоч я часом зустрічаю цю слабкість у людях. Але не дозволяю собі подібного, інакше втрачу себе саму і можливість сподіватися на краще завтра. Тому сподіваюся на те завтра, коли настане мир і наші діти повернуться додому, а родини знову збиратимуться за святковим столом і усі разом ми будемо будувати плани на майбутнє у мирній Україні.
Я маю надію, це ось-ось станеться і я, як найщасливіша жінка у світі, буду знову разом бачити свого сина і його дітей, і ми з чоловіком будемо говорити про успіхи наших рідних, і я знову буду організовувати фестивальні заходи для української молоді. Такими я малюю в уяві свої плани на майбутнє.
Ви – сильна духом, успішна жінка. На Вашу думку, що потрібно для того, щоб досягти успіху?
Клопітка і щоденна робота над собою дала мені можливість почуватися успішною не лише для самої себе. Мене вважають професіоналом, цікавим співрозмовником, надійним партнером, відповідальною людиною – я дуже ціную це. Проте є і багато заздрісників, яким завжди знайдеться про що попліткувати за моєю спиною.
Тримати свої мрії і страхи при собі, натомість поділитися своєю сміливістю з іншими – це моє правило успіху, перевірене життям і досвідом.
Бути достойною людиною з високими моральними та особистісними цінностями – це синонім успіху. Бо успіх – це саморозвиток та самореалізація.
Лише вони приносять той суспільний шаблон успіху, який є лише наслідком, але не ціллю. Хоч сьогодні успіх здебільшого, на жаль, багато людей асоціюють виключно з фінансовим компонентом. А ще я люблю надихати інших, мотивувати молодих і ні для кого не бути начальником, навіть для своїх підлеглих. Завжди прагну бути другом, колегою, просто людиною…
Я не думаю про те, де межа успіху, і чи досягла я тієї межі. На моє переконання, бажання жити і творити добро стирає будь-які межі і відчуття віку – я безнадійна мрійниця і оптимістка!
А що, на Вашу думку, потрібно для того, щоб Україна стала успішною країною?
Гадаю, в України є усі необхідні складові для досягнення успішності – родюча земля, багаті ресурси, самобутня культура, прекрасні працьовиті люди. Однак, навіть поверхневий екскурс в історію української державності демонструє один, але дуже суттєвий недолік, який вже стільки років не дає перетворити наші сподівання в реальність. Про нього ще Михайло Грушевський писав: «Вся біда України в тому, що нею керують люди, яким вона не потрібна». Коментувати це можна нескінченно, бо всі ми бачимо і відчуваємо цю тотальну роками несправедливість щодо простого українського народу…
Про що мріє красива та енергійна українка, нагороджена званням заслуженої діячки мистецтв України, Наталія Коваль?
Життя – це дар Божий, який ми приймаємо і несемо, допоки воно не згасне. Це довгий шлях мрій і бажань, успіхів і невдач, зустрічей і прощань, злетів і падінь…
Дякую Всевишньому, що дарував мені щастя і можливості йти яскравими стежками життя. Про те, як мої мрії перетворювалися в реальність і як швидко вирішувалися проблеми, можна розповідати довгі історії.
І хоча сьогодні я стою на порозі благодатної осені свого життя, в моїй душі завжди живе весна – пора нових сподівань, мрій і бажань.
Втім, мої мрії люблять тишу… Головне – нехай настане день, коли закінчиться війна, і я серцем обійму весь світ!
Запитання ставила Ірина Запотічна-Ванчосович
Фото – з особистого архіву Наталії Коваль